Чоловік продав землю й замовив пам’ятник для себе і дружини

Бо невеличким селом швидко рознеслася новина, що зранку приїхала машина на сільське кладовище, привезла пам’ятник, за кілька годин вже й установили. Не просто пам’ятник, а цілий монумент над двома надгробками! І фотографія на пам’ятнику зовсім незвична для села – сидять, обнявшись, веселі та щасливі чоловік і дружина, ще й підписано теж не по-сільському: Іван та Мар’я Близнюки. Хоча за життя в селі їх так усі і називали – тільки у множині. Навіть тоді, коли Мар’я вже переселилася сюди, на цвинтар, все ж казали «біля Івана та Мар’ї», ніби дід і не один жив роками. Більш як півстоліття прожили удвох, двох синів та доньку вигляділи та в люди вивели. І жили вони добре та в мирі, якби не ота старість. Таки підкралася… 

Вони ще замолоду все удвох робили. Іван мовчечки, а Мар’я біля нього все гомонить. Здається, він і не слухає, та вона все щебече. Якраз встигли вони доробить до пенсії у колгоспі, поки той розпався. Іван усе на тракторах, а Мар’я – вік дояркою. Здавалося б, що на пенсії треба відпочить, так ні ж! Як і більшість людей у селі, коли колгосп скінчився – хазяйства повен двір та городів-городів завели. Не наробилися! Щоб усе своє було і в них, і в дітей у місті. І так із дня у день! Біля хазяйства – ні празника, ні вихідного. Ніхто з них за все життя жодного разу навіть не бачив моря. І, бувало, коли сварилися за якісь справи хазяйственні, Іван таки підвищував голос і кричав: «Покину все к чортовій матері і на море поїду!»

– Як нравиться мені, діду, дивиться, як діти приїдуть, та в машини не вміщається те, шо ми даєм! – гомонить до Івана Мар’я. – Як ловко, шо ми ще їм шось можемо дать! Хто ж їх пожаліє?! Е… у городÀх трудно! Діти по роботах…

– А може вже треба й менше? Га? – бурчить Іван. – Хоч би невістки коли-небудь тобі помогли з поросям управиться! Та і дочка теж хороша! Якби все готове!

– Та шо ти, Ваня! Мені ж не вгодиш! Я ж свекрушище! Ще їхнього буде! Поки можемо, помагатимемо. Мо, як не буде по шо, то й не їхатимуть? – спитала ніби сама себе і боялася дідового продовження.

– А хоть на катлєти м’яса із свині оставила?

– Будуть! Будуть, Ваню, катлєтки і холодець! У наших годах уже вредно таке їсти!

– Та я знаю, шо ноги та кістки точно остались!

– А хіба нам не хватає? Та і вони не просять уже нічого. Слава Богу, обжилися. Не їдуть часто. Хоть на празник та на свіжину…

Та однієї весни вони вже не купляли поросят, не підсипали яєць під гуску… Тільки кури з хазяйства і лишилися.

Діти з’їхалися на Різдво, як завжди. Одна з невісток, сівши до святкового столу, примітила враз: «А що це ви і порося не різали на Різдво?»

– Не буде і на Паску, не тільки на Різдво… – змахнула сльозу Мар’я. – Старіємо ми, діти. Сили немає на хазяйство.

– Ну і правильно! Живуть же люди і без нього, – дружно говорили їм діти. – Собі купите, і ми собі купимо. Так простіше. Себе пожалійте.

Дожили і до Великодня. Обдзвонювала Мар’я всіх дітей, і виявилося, що у всіх свої плани на всі вихідні. Та і їхати не близький світ із столиці. Бензин дорогий… Не смакувала їм з дідом паска. Івана аж стривожило, що його «торохтушка» Мар’я мовчить кілька днів. Не зачіпав словом, бо так було її шкода. Вона ж дітям і шкіру віддала б, якби тільки можна! А тепер ось не їдуть… Зиркали одне на одного і кожен знав, про що мовчить. Тільки зітхали. Згадували, як було добре, коли звозили діти до них онуків на всеньке літо. Тоді і самі частіше приїжджали. Щоліта Іван та Мар’я всіх п’ятьох гляділи. Забирали батьки їх аж перед школою. А підросли – засіли у ті свої смартфони, і вже їм у діда з бабою не інтересно…

– Ти… той, Мар’я… не сумуй так, – смикнув дружину ніяково за рукав. – Якось не так ми своїх дітей, мабуть, воспитали, – тільки і сказав. Бо хотів виказати їй те, що занадто годила дітям, занадто опікувала… Та не зміг, бо на Мар’ю важко було дивитися.

Після тієї Паски, як діти не приїхали, вона враз перестала бути гомонючою. Здавалося, щодня ставала меншою, худішою. Дивилася тільки під ноги… не так, як раніш. Як і щороку, удвох садили город. Вперше за все життя Мар’я сказала: «Отам трохи огірків сійну – і все. Кому вони треба!» Іван тільки плечима стенув. Якось хотілося йому побалакать про жизнь із жінкою, та все не знав, як почать. До кого з трьох дітей горнутися, коли хтось один залишиться. Так і не наважився, не почув її поради. Бо одного ранку Мар’я не проснулася. Спала якось дивно. Не міг розбудить. Погукав фельдшера, а той сказав, що вже так і спатиме, до останнього подиху…

Він дуже злякався. Давай до дітей дзвонить: «Приїжджайте! Бо матір живу не застанете!» – лементує в телефон. А вони всі, ніби зговорилися: «Так вона все одно спить, не побачить. І хтозна скільки вона спатиме. Приїхать та ждать?»

Йому було ніяк не страшно. Гладив Мар’ю по холодіючій руці і все їй тихенько розказував та плакав, аж доки на третій день вона зітхнула і змовкла… У його душі робилося щось таке страшне… і не хотілося дзвонити дітям. Та треба ж!

Поховали Мар’ю. Другого дня з дітьми сходили на цвинтар, пообідали дома і вони поїхали. А він лишився звикати сам.

Приїхали знову діти аж на сороковини. Як годиться, пом’янули матір і, тільки сусіди розійшлися, почали його вмовлять до когось із них поїхати.

– Що ж зробиш, батьку, життя не безкінечне. Поїхали до нас жити. Тільки паї на нас перепиши, – сказав старший син.

– У мене дача є. Будеш там наглядать, щоб у квартирі не скучно. Тільки ж так – де ти, там і паї, – сказав менший.

– Треба він там невісткам! – фиркнула донька. – Я дочка, хай їде до мене. Тільки паями ділитися не буду. Кому горшки – тому й паї! Хто батька догодовуватиме, тому й земля!

– Та я… Може, і не треба мене догодовувать, якось і сам доїм! – буркнув Іван та й пішов із-за столу.

Діти ще довгенько лементували у хаті, ледь не побилися. А Іван сидів мовчки на лавочці під двором. Як роз’їхалися сини й донька – наче у воду впали. Й Іван не дзвонить, не просить у них нічого. На сусідську садибу, яка порожніє вже кілька років, приїздить із райцентру невістка колишніх сусідів. Город тут садить. Чоловік її дуже рано помер, а вона свекрів доглянула і тепер тут у вихідні хазяйнує. Іван тій Наді то сапу наклепає, то держак у лопату наб’є. А вона йому, як їде в село, чогось спече та купить хоч тюлечки, бо магазину давно немає в селі. Помогла йому і город вибрать. А засніжило, то хоть раз у тиждень попуткою приїде. Нічого не питає, бо і так знає – не їдуть діти до Івана. Важко йому.

Так і друга Паска прийшла, та і год по матері. З’їхалися нарешті діти вкупу та і знову за своє – як паї розділиш, батьку, земельки ж на двох із матір’ю більш як десять гектар!

Хтось із сусідів, хоч на село і двох десятків людей не набереться, розказав дочці, що батько їхній до Наді, сусідки, буцімто залицяється. На городі удвох їх бачили, і всю зиму попуткою до нього їздила. Вона взяла та й ляпнула батькові, що люди кажуть… Іван аж позеленів! Піднявся з лави та як увалить кулаком по столу: «Їдьте! Усі к бісовій матері! Я ж із нею, як з дитиною! Ви ж не їдете до мене!»

Сини нагримали на сестру і, сідаючи в машини, нагадали батькові: «Вибирай, до кого з нас. Ми ж не відмовляємося…»

Ще не раз вибирав Іван картоплю і знову садив… Діти не їхали, бо і звички не мали помагать. Надя помагала завжди на городі. А зготувати і прибрати він умів. От тільки ніяк не міг звикнуть, що не «торохтить» поряд його Мар’я. Снилася часто та все жаліла його… А раз приснилася та каже, ніби аж на вухо: «Продай, Ваню, нашу землю! Хай їй цур! Купи, поки живий усе, що хочеш! Не жалій! Ніхто тебе не пожаліє. Продай! Не залиш дітям! Вони нам не подякують… Це я винувата, що тебе не слухала. Все дітям, все дітям… А ти тепер один».

Задумався Іван над тим сном. А тут, ніби спеціально, вже вкотре заїжджають до нього представники від інвестора та питаються, чи не хоче дід гроші хороші хоч раз у руках потримать. Вагався. А Мар’я чи не щоночі приходила у сні та просила продать землю. Наважився. Добре все обдумав. Бо звик по життю гроші з толком витрачать. Коли оформили все юридично із землею, попросив хлопців-інвесторів повезти його у місто. Дід раз-по-раз прощупував у нагрудній кишені карточку, на якій лежало кілька сотень тисяч гривень за землю. Зайшов у майстерню, де виготовляють пам’ятники, і, довгенько порозглядавши ескізи, замовив їм із Мар’єю один на двох добротний пам’ятник. Сказали, що таке, як він хоче, може, і рік робитимуть.

– Нічого, я ще не спішу туди, – відповів.

Одна людина, з якою міг Іван по душах поговорити, – Надя. У неї давно не було рідних батьків і вона любила дядькові повчання, бурчання, поради. Їй одній він довіряв. Та про те, що продав паї, сказав уже по факту. Мовляв, щоб не переживали діти, кому дістануться, я взяв та продав!

– Мені і гроші ті не треба. Нема землі – нема клопоту! Бо будуть після моєї смерті клясти одне одного. Хай краще мене! Є у мене два бажання – хочу хоч один раз отак зблизька море побачить! І хочу, щоб ти, Надю, нам із бабою пам’ятник поставила – один на двох! Я замовив. Такого ні в кого не буде! А решту грошей потратиш на своїх дітей, Надю, як я помру. Тобі важко їх без батька ростить. Тільки не позволяй їм усе. А ти на могилки до нас із бабою приходитимеш та бур’янець вириватимеш… Тільки це наша тайна! Навіки!

З’їздив Іван на Азовське море – машину найняв. У селі про те і не здогадався ніхто. Збрехав сусідам, що в лікарні був кілька днів. Тиск. Скільки ж він побачив всього за кілька днів подорожі. Згадував, як хотілося у молодості кудись із села вирваться! Навіть скупався у морі! Забрів у воду і плакав…

Більше і мрій у нього не було. Правда, були – нездійсненні. Та ще одна – остання… І вона здійснилася. Полетів Іван до своєї Мар’ї у сні, нікого не стривоживши. Діти поспіхом відбули похорон і кинулися шукати документи на землю. Не знаходили.

А як земля могильна вляглася, приїхала бригада з міста і поставила на могилах пам’ятник, якого ще ніхто тут не бачив. Сидять на ньому, ніби живі, обнявшись, Іван та Мар’я і посміхаються. А люди голови собі ламають – хто ж то замовив такий?! Дорогий, мабуть…

Олександра Гостра